 |
| Хронолітографія благовіщенського монастиря в 1911 році |
Двері рейсового приміського "Ікаруса" з сильним шипінням поволі відчинилися. "Учгосп" - оголосив зупинку водій (так в народі називають селище Приозерне). До салону зайшли двоє хлопців.
- Звідки з Благмону? - запитав один.
- Так, з училища, - з притиском на останньому слові відповів другий.
Мабуть, йому чимось не подобалося, як називають ПТУ-6 у тому ж таки народі.
- Що взагалі означає оте "Благмон"? - з роздратуванням продовжив він.
- Колись училище було монастирем, а Благмон - то його скорочена назва, яка розшифровується... Благословенний монастир, - на хвильку запнувшись, згадуючи назву, просвітив свого друга "ерудит".
Таку розмову мені довелося почути в автобусі років з чотирнадцять тому. Оце і все, що знають місцеві жителі про Благовіщенський монастир (така його правильна назва), який колись славився на всю Південну Україну, аж до Одеси. Дехто не знає і цього...
У 1856 році Білозерський поміщик Лев Балтазарович Скадовський подарував 280 десятин землі під жіночий благодійний заклад. За словами старожилів він же і запросив до общини в спеціально побудовані келії багатих вдів та дів, котрі внесли солідний вклад в її розбудову. Іншу частину коштів зібрали церковні служителі. Якийсь священик "Вистрига" розіслав у всі кінці України черниць з кружками для збору милостині. Матеріал для будівництва доставляли з кар'єрів, що біля села Чорнобаївка. Для розпису стін всередині церков були запрошені кращі художники України. Так у мальовничому місці, на півострові, береги якого омивають Біле озеро та Безіменне (в народі Безмен), через десять років виросла жіноча община. В її центрі височіла головна церква в ім'я святої Трійці. Нині збереглася лише нижня частина арочних воріт до общини та ще декілька понівечених будівель.
А тоді община жила спокійним життям та продовжувала розростатися. У 1883 році Святий Синод дозволив їй іменуватися монастирем.
Старе містечко общини було оперезане другим кільцем двохметрових монастирських стін з арковими воротами та кутовими вежами. На території монастиря налічувалось 26 будівель культового та господарського призначення. При ньому діяли 4-ох класна школа для дівчаток, лікарня, тут також був притулок для 60 сиріт. На березі Білого озера біля стін монастиря була побудована пристань, до якої швартувалися судна, які заходили сюди з Дніпра.
Проте головною окрасою монастиря, на прощу до якого у великі православні свята сходилися та з’їжджалися прочани не тільки з навколишніх місць, а й з Миколаєва та Одеси став собор Пресвятої Богородиці. Він мав 14 куполів та багате внутрішнє убранство: на стелі зображення Бога-отця з його магічним та втаємниченим ім'ям - Савооха, зверху донизу його стіни були розписані масляними фарбами, амфілади по-золочені. По краях дві великі (в натуральний розмір) копії картин: "Таємня вечеря". Леонардо да Вінчі та "Явлення Ісуса Христа народу" А. Іванова. Собор спіткала сумна доля: у 30-ті роки він був знищений. З ним пов'язані легенди про ті часи, але про них трохи згодом.
Поки що величне відображення білокам'яного монастиря у чистих блакитних водах Білого озера та сяйво золотих куполів у багряному призахідному сонці викликали у кожного подорожнього спокій та умиротворення в душі. Монастир, на чолі якого стояла мати-ігуменя, мав 30 черниць та 135 послушниць, кількість яких з року в рік збільшувалась. У володінні монастиря знаходилося вже 313 десятин землі, значна частина якої була зайнята виноградниками. Мав монастир і фруктовий сад та пасіку. Все це доглядалося дбайливими руками сестер, і забезпечувало їм пристойне життя та благодійну діяльність для сиріт і нужденних.
Задули холодні жовтневі вітри, котрі принесли братовбивчу війну та розруху. На монастир чекало повне знищення, а на сестер-черниць - доля святих мучениць. З кожним роком їх ставало дедалі менше. Якщо у 1919 році їх було тут 450, то у 1922 - 228. Частину монастиря у 1921 році віддали під дитяче містечко, де була згодом організована колонія на 500 дітей. Іншу мізерну частину залишили черницям, але перейменували у землеробську трудову артіль "Пролетарське життя". На території' артілі залишилися два храми, які обслуговували ще два села, і старенька церква. Її черниці перетворили на трапезну. За артіллю залишили 30 десятин землі, 3 десятини фруктового саду і півдесятини виноградинка. Черниці мали з цього годуватися і сплачувати державі податок: 3 пуди зерна за кожну зайняту під посів десятину, половину урожаю фруктів тощо.
Пограбовані, принижені в правах, а головне утискувані у своїй вірі сестри все одно були у нової влади мов більмо на оці. Вона вирішила знищити їх раз і назавжди. 23 березня 1922 року 300 червоноармійців на чолі з головою Увиконкому Радченком вдерлися до монастиря. Після побоїв та знущань сестер вигнали за браму. Вигнані за огорожу, жінки три доби провели просто неба без їжі. Дві з них втратили розум, одна померла. Дехто з них, Параскева Йосипівна Євдокименко, наприклад, була розстріляна у 1937 році як тоді формулювали: за релігійну та контрреволюційну пропаганду, а просто-напросто за те, що не зреклася Бога і не прийняла пережитого апокаліпсису як належне. Монастир спіткала така ж доля. Собор в ім'я Пресвятої Богородиці спочатку був перетворений у 20-х роках на склад зерна. Звідти за легендою кожну ніч лунав жіночий плач. Переляканий сторож побіг за начальством. День пошуків пройшов марно. Лише наприкінці дня на підлозі під зерном було виявлено калюжу червоної крові, яка не зчезала протягом тривалого часу. Всі спроби зни щити її були марними.
Інша легенда оповідає, що коли на руйнування храму був посланий революційний загін, то перед брамою монастиря з'явився старець з довгою білою бородою у білому одязі, котрий спирався на ціпок. Кінь запряжений у підводу, на котрій їхали атеїсти, злякано захропів, позадкував, і примусити його перейти браму вони так і не змогли. Та й не дуже хотіли, бо бачене враз лишило їх упевненості в собі і заронило сумнів в їх атеїстичні душі. Командир загону відмовився від дорученої місії і спішно ретирувався.
Проте ніяке заступництво вищих сил не збереже того, від чого зреклися люди у своїх душах. Знайшлися інші, котрі у 30-х роках розібрали храм та безліч інших церковних будівель монастиря.
Камінь було відвезено у Білозерку. Є припущення, що у такий спосіб було побудовано значну частину селища Петровського і не тілько його. "До основания все разрушив", "затем" нічого нового побудовано не було. Триповерхова споруда ПТУ-6 не йде ні в яке порівняння з цілим колишнім містечком монастиря. І дотепер деякі монастирські споруди слугують майстернями та спортзалом для училища.
Це лише одна із сторінок багатої історії монастиря. Чимало таємниць та загадок, трагічних, а часом авантюрних історій сталося на цьому місці. Пов'язаних, скажімо, з підземним ходом, який є і донині, але це вже інша сторінка мого блогу.
Маршрутне таксі «Богдан» стрімко збігло з крутого узвозу при виїзді з Херсону і пригальмувало біля вулиці Домобудівельної, підбираючи людей, що поверталися з роботи. Благовіщенський монастир 8 км – білі літери на синьому фоні дорожнього знаку пробудили свідомість від дорожньої дрімоти досьогодні незвичним поєднанням – традиції та сучасності. Назва, яка проступила крізь віки на новенькому дорожньому знакові 70 років стиралася із нашої свідомості антихристами з диявольською зіркою на лобі. Сьогодні ж дякуючи Богові Благовіщенський монастир відродився заново – постав із попелу людської пам’яті. Після тривалої тяганини Міністерство освіти та науки України, яке є органом управління майна, будівель та споруд професійно-технічного училища № 6, відгукнулося на численні клопотання секретаря Херсонської єпархії Української православної церкви протоієрея Віталія перед управлінням освіти і науки Херсонської обласної державної адміністрації щодо передачі залишків його приміщень, а саме приміщення складу паливно-мастильних матеріалів, колишніх Вхідних воріт на Прихожанську площу та земельну ділянку навколо приміщення розміром 0,0275 га у власність новоствореній монастирській общині. І у жовтні 2010 року відбулося урочисте відкриття Благовіщенського монастиря.
Отже початок зроблено – і це добре. Але на шляху до відновлення колишньої слави монастиря ще багато роботи. Значну частину його території ще постарому займає училище № 6, яке ледь животіє випускаючи фахівців незатребуваних на сьогоднішньому ринку праці. Від колишньої величі храмових споруд, завдяки сатанинській комуно-радянській владі не зосталося і сліду. Це все треба відновлювати. А найголовніше, що треба зробити після 70-літнього духовного невігластва , повернути у людські душі віру – побудувати храм у своєму серці.
